Суб’єктивний реалізм
Навколишній світ — «світ» у широкому значенні слова — існує об’єктивно, незалежно від волі будь-якого суб’єкта. Проте реальністю для кожного з нас цей світ стає лише в міру свого відображення в нашій свідомості. Непізнане, попри всю свою реальність, ніби не існує до тієї миті, поки ми якимось чином не зіткнемося з ним, причому через фізичну й психологічну «нестандартність» кожного з нас сприйняття навколишнього таке ж своєрідне, як і сам реципієнт.
Усі явища, які фіксує перша сигнальна система, закарбовуються суто індивідуально, так само як конкретний досвід і всі знання, набуті протягом життя. Тому кожен перебуває у власному, ним самим створеному, неповторному світі, що відповідає його особистісним особливостям: специфіці сприйняття, глибині природних асоціативно-аналітичних здібностей, можливості зберігати сигнали, що надходять і визначають рівень обізнаності та ефективність оперування отриманою інформацією.
Сформований на такій основі «світ» не може не бути глибоко суб’єктивним. Ніхто інший не здатен відтворити його ідентично, а осягнути його можна лише частково, умовно, зокрема й через недосконалість наших «комунікативних» засобів, які жорстко обмежують можливості як самовираження, так і сприйняття. Це дає змогу лише приблизно окреслити й озвучити «контури» нашого світовідчуття, але навіть за всього бажання не дозволяє належно розкрити його й зробити цілком доступним для інших. Тому кожен за визначенням — «річ у собі, психоемоційний айсберг», лише малою частиною видимий і відчутний для оточення. Хоч як би хотілося глибшого взаємопроникнення, «чужа душа — темний ліс», і в тих нечастих випадках, коли розуми й душі з волі випадку (або провидіння) виявляються певною мірою співзвучними, говорять про справжню розкіш людського спілкування. Попри всі ці, на жаль, об’єктивно нездоланні обмеження, усе ж існує непідвладна аналізу, невідомо чим зумовлена спорідненість душ, які несвідомо тягнуться одна до одної.
Як, однак, формується психоемоційний консенсус, що об’єднує соціум? Відносне узгодження уявлень про все, що нас оточує, і, відповідно, наша соціальна інтеграція досягаються завдяки 2-й сигнальній системі, тобто ми «домовляємося» і в малому, і у великому, уніфікуючи уявлення про те чи інше явище, «адаптуючи» його для спільного сприйняття й самі пристосовуючись до цього.
Парадокс суб’єктивно-об’єктивної невідповідності: зі зникненням будь-кого, наче мильна бульбашка, зникає і весь його світ, увесь відтворений ним «індивідуальний» Всесвіт, тоді як для решти це не всесвітня катастрофа, а лише сумна подія, співмірна з масштабом цієї особистості та її сприйняттям оточенням.
Пригадую, я вже якось писав про те, що, на мою думку, існують 2 підвиди пам’яті: «структурна», консервативна, генетично зашифрована, яка визначає морфологічні характеристики організму, і «функціональна», яка визначає нашу свідомість і процеси мислення та зумовлена лабільними міжнейронними зв’язками. Їхнє поєднання 1-го порядку — «літера», 2-го — слово-поняття, 3-го — поєднання таких «слів» — ще об’ємніші міжнейронні констеляції, що формують думку, і так далі. Лабільність таких функціональних асоціацій — одна з причин того, що ми не здатні точно відтворити навіть власну словесну конструкцію, проте цілком зберігаємо її зміст. Усе, звісно, набагато складніше, та все ж нескінченна варіабельність і «церебральна глобальність» процесів «думання» цілком очевидні. О.С.Г.